Далі наведена розповідь складається з уривків змістовної та і детальної історії, написаної Джозефом Смітом, в якій він своїми словами розповідає про найважливіші події, які привели до організації Церкви Ісуса Христа Святих Останніх Днів.

Народився я двадцять третього грудня тисяча вісімсот п’ятого року нашого Господа в місті Шерон, округа Уіндзор, штат Вермонт… Мій батько, Джозеф Сміт старший, переселився зі штату Вермонт до Пальміри, округа Онтаріо (тепер Вейн), штат Нью-Йорк, коли мені минав десятий рік. Десь через чотири роки після цього він переїхав зі своєю родиною до Манчестера, що в тій самій окрузі Онтаріо.

На другому році нашого перебування у Манчестері там виникло надзвичайне релігійне заворушення. Розпочате методистами, воно скоро поширилося, охопивши всі секти в цій місцевості країни. Здавалося, що воно охопило всю округу, велика кількість людей приєднувалася до різних релігійних партій, а це викликало немале збудження й розділення між людьми. Дехто кричав: Ось, тут!, інші ж: Ось там! Одні з них палко захищали методистську віру, інші - пресвітеріанську, а інші - баптистську.

Та незважаючи на ту велику любов, яку навернені цих різних віросповідань виявляли під час свого навернення, і на ту велику старанність, з якою священики, кожний зі своєї позиції, заохочували людей до вияву цього незвичайного релігійного почуття, щоб навернути у віру кожного, - поблажливо кажучи: Нехай люди приєднуються до будь-якої секти, яка їм подобається,- але вже на початку вступу до тієї чи іншої секти виявлялося, що добрі почуття і у священиків, і у навернених були радше вдаваними, ніж щирими. Розпочалися великі заворушення й ворожнеча; священик сперчався зі священиком, а навернений - з наверненим, і навіть якщо вони й мали якісь добрі почуття один до одного, то вони швидко губились у словесних баталіях і суперництві думок.

Мені йшов тоді п’ятнадцятий рік. Родину мого батька залучали до пресвітеріанського віросповідання, і четверо з них приєдналися до цієї церкви, а саме: моя мати Люсі, мої брати Гайрум і Сем’юел Гаррісон та сестра Софронія.

У цей час великого збудження я часто серйозно замислювався і відчував великий неспокій, і незважаючи на те, що я переживав такі глибокі й часто гіркі почуття, я хоч і відвідував збори різних релігійних угруповань, коли випадала така можливість, але, разом з тим, стояв поза ними. Згодом я почав прихилятися більше до методистської секти, і в мене виникло певне бажання приєднатися до них, але безладдя і суперечки між конфесіями були настільки великими, що неможливо було хлопцеві, настільки юному й необізнаному в людях і житті, як я, дійти певного висновку - хто був правий, а хто помилявся.

Заворушення й галас були настільки великими й безупинними, що часами мій розум надзвичайно збурювався.

Серед цієї війни слів і зіткнення думок я часто розмірковував про себе: Що ж робити? На боці якої секти правда? Чи, може, вони всі помиляються? Чи, може, лише одна з них істинна? Як я можу дізнатися про це?

І в той час, коли відбувалася в мені ця тяжка внутрішня боротьба, викликана протистоянням партій релігійників, я одного дня читав Послання апостола Якова, п’ятий вірш першого розділу, в якому сказано: “А якщо кому з вас не стачає мудрості, нехай просить від Бога, що всім дає просто та не докоряє, - і буде вона йому дана”.

І, мабуть, ще ніколи жоден уривок з Писань не зворушував людського серця з такою силою, як тоді ці слова зворушили моє. Вони, здавалося, в повній мірі заволоділи почуттями мого серця. Я знову і знову вдумувався в ці слова, відчуваючи, що я, напевно, більше за всіх потребую саме Божої мудрості, адже я не знав, що мені робити, і так ніколи і не дізнався б, якби не сягнув більшої мудрості, бо вчителі релігії з різних сект розуміли одні й ті ж уривки з Писань настільки по-різному, що руйнувалася впевненість у тому, що питання можна розв’язати через звернення до Біблії.

Нарешті я дійшов такого висновку: або я мушу залишитися у темряві й збентеженні, або ж мушу скористатися порадою Якова, а саме, звернутися до Бога. Зрештою, я вирішив звернутися до Бога. Якщо Він дає мудрість тому, кому не стачає мудрості, і робить це просто, і не докоряє, то й мені вільно запитати.

І ось, сповнений рішучості звернутися до Бога, я пішов до лісу, щоб спробувати це здійснити. Сталося це вранці чудової, ясної днини ранньої весни тисяча вісімсот двадцятого року. Це була моя перша в житті спроба помолитися вголос, бо досі, незважаючи на всі свої щиросердні хвилювання, я ще ніколи вголос не молився.

Діставшись місця, куди я заздалегідь намітив собі прийти, і переконавшись, що навкруги нікого немає, я став навколішки і почав виливати бажання мого серця Богові. Тільки-но я почав свою молитву, як відчув, що якась сила скувала і повністю подолала мене, вона настільки дивовижно подіяла на мене, що мого язика було зв’язано і я не міг говорити. Суцільна темрява огорнула мене, і на якийсь час мені здалося, що я був приречений на раптове знищення.

Але, зібравши всі свої сили, я кликав Бога, щоб Він звільнив мене від цієї ворожої сили, яка скувала мене, і тієї миті, коли я був уже ладен впасти у відчай і скоритися знищенню, - не якійсь уявній руйнації, а силі якоїсь реальної істоти з невидимого світу, що мала таку дивовижну могуть, якої я ніколи не відчував у жодній істоті, - саме в цю мить великої тривоги я побачив прямо над головою стовп світла, яскравішого за сонце, і спускаючись повільно з неба, це світло впало на мене.

Не встигло це небесне світло з’явитися, як я відчув, що позбувся ворога, який скував був мене. Коли світло було на мені, я побачив двох Осіб, що стояли переді мною у повітрі, блиск і славу Яких неможливо описати. Один з Них звернувся до мене, називаючи моє ім’я, і сказав, указуючи на іншого: “Це Мій Улюблений Син, слухай Його!"

Збираючись звернутися до Господа, я мав на меті дізнатися, яка саме з усіх сект правильна, щоб я міг знати, до якої приєднатися. Тож ледве зібравшись із силами і змігши говорити, я спитав у цих Осіб, що стояли наді мною у світлі, яка ж з усіх сект правильна (бо до того часу мені ніколи не спадало на думку, що всі вони були неправильні) - і до якої мені приєднатися.

У відповідь мені було сказано, що я не повинен приєднуватися до жодної з них, тому що всі вони неправильні; і Той, Хто звертався до мене, сказав, що всі їхні віровчення мерзотні на Його погляд, що всі сповідники тих сект розбещені, що «вони наближаються до Мене своїми вустами, але їхні серця далеко ухилилися від Мене; вони навчають заповідей людських як учення; мають тільки вигляд божественності, але заперечують саму силу її».

Він знову заборонив мені приєднуватися до будь-якої з них і говорив мені, ще багато іншого, про що не можу зараз писати. Коли я прийшов до тями, то усвідомив, що лежу горілиць, дивлячись у небо.

Через кілька днів після цього видіння трапилося мені бути в компанії методистського проповідника, одного з найактивніших серед діячів вищезгаданого релігійного заворушення. Під час розмови з ним на релігійну тему я скористався нагодою і розповів йому про моє видіння. Його поведінка надзвичайно вразила мене. Він поставився до моєї розповіді не тільки легковажно, але й з великим презирством, говорячи, що все це від диявола, що в наші часи немає видінь чи одкровень, що всі такі явища припинилися після того, як апостолів не стало, і що їх ніколи вже більше не буде.

Проте, незабаром я довідався, що моя розповідь викликала велике упередження проти мене серед сповідників релігії, а також призвела до сильного переслідування, яке невпинно посилювалося. Незважаючи на те, що я був непомітним хлопцем, якому ще не виповнилося й п’ятнадцяти років, і знаходився в таких життєвих обставинах, які не давали мені ніякого певного положення в суспільстві, високопоставлені люди звертали на мене увагу, достатню, щоб підбурити проти мене громадську думку і розпочати жорстоке переслідування - і це було спільним для всіх сект; у цьому переслідуванні вони всі поєдналися.

Я досить серйозно розмірковував тоді та й пізніше над цим: як дивно, що непомітного хлопця, якому минуло лише чотирнадцять років, і до того ж змушеного заробляти собі на скудне життя власною щоденною працею, було визнано фігурою, достатньо помітною, щоб привернути до себе увагу поважних людей з найпопулярніших сект того часу, і викликати в них дух найжорстокішого переслідування та наклепів. Дивно чи ні, але так воно було, і це часто глибоко засмучувало мене.

Проте, незважаючи на все, я дійсно бачив видіння. Пізніше я пригадував, що я почував себе, наче апостол Павло, коли він, захищаючи себе перед царем Агріппою, розповів йому про своє видіння, про те, як він бачив світло і чув голос. Але мало хто повірив йому тоді; деякі говорили, що він безчесна людина, інші - що він божевільний; його ганьбили і насміхалися з нього. Але все це не знищило дійсності його видіння. Він бачив видіння, він знав це, і жодні переслідування під небесами не в змозі були змінити це; і якби навіть переслідували його до смерті, він знав і знав би до останнього подиху, що бачив світло і чув голос, який говорив з ним, і цілій світ не примусив би його думати або вірити інакше.

Так було й зі мною. Я дійсно бачив світло, і у цьому світлі я бачив двох Осіб, і Вони насправді говорили зі мною. І хоч мене ненавиділи і переслідували за те, що я розповідав, що бачив видіння, це була правда; і в той час, коли мене переслідували, ганьбили, говорили проти мене всяке зло несправедливо за те, що так казав, я запитував у своєму серці: Чому переслідувати мене за те, що я кажу правду? Я дійсно бачив видіння, і хто я такий, щоб протистояти Богові? Чому ж увесь світ хоче, щоб я зрікся того, що дійсно бачив? Бо я бачив видіння, я знаю це і я знаю, що Бог це знає, і я не можу та й не смію зрікатися цього. Принаймні я знав, що якби я зрікся цього, то скривдив би Бога і підпав би під осуд.

Тепер я визначив своє ставлення до сектантського світу - бо знав, що мені не слід було приєднуватися до жодної з сект. Я мав залишатися так, як дотепер, поки не одержу наступного наказу. Я переконався в істинності свідчення Якова про те, що той, кому не вистачає мудрості, повинен просити її у Бога, і дасться тому просто й без докорів.